Прокинувся сьогодні зранку, підійшов до вікна, а там — три автівки однієї марки. Одна з них — наша. Покликав Даню, запитую:

— Яка з цих трьох машин найкрасивіша?

— Ось та! — каже Даня, показуючи на нашого Саддама Хусейна.

Похвалив я його і покликав Дашу.

— А ти як вважаєш, яка найгарніша?

Практично без вагань Даша пальчиком також показала на нашого залізного коня…

От що значить гармонійний розвиток у дітей поняття про прекрасне!

А взагалі трохи прикро мені. Усі любі мої-кохані вже перехворіли, а я тільки сьогодні почав чихати. Редакція в паніці, да. Хотіли натягти на мене «намордник», але я не даюся. Ізолювався в кабінеті, й чихати на все хотів.

Окрім того, відкрив для себе ще одну перевагу приватного транспорту — так принаймні дорогою на роботу нікого, крім даішників, не заразиш. А заразити даішника, який зупиняє тебе без жодного приводу, — це ж святе, чи не так?

В нашій сім’ї міністром економіки працюю я. Причому повноваження міністра фінансів я також підгріб під себе. Дружину подекуди напружує звертатися до мене за грішми, і якось навіть дійшло до того, що на сімейній координаційній нараді вона вдалася до акції протесту з вимогами переглянути повноваження членів уряду.

Як справжній демократ, я пообіцяв обмізкувати ситуацію й почав вивчати світовий досвід досвід друзів. І тут мені відкрилося, що у кожного з них по-своєму унікальна модель управління сімейним бюджетом. Тож щось запозичувати було б просто тупо.

Але сказати, що мої польові дослідження були марними, язик не повернеться. Наприклад, я збагнув деякі таємниці функціонування бюджету державного. Виявилося, що серед моїх знайомих є людина з феноменальними здібностями рятувати сімейний бюджет. Відбувається це приблизно так. Коли її чоловік приходить додому нажраний до безпам’ятства, а сімейні фінанси співають романси, вона викрадає в нього… документи. А вранцівлаштовує чоловікові сцену: мовляв, дзвонили добродії, які готові повернути загублені ним документи за винагороду. І чоловікові нічого іншого не залишається, як терміново позичити в друзів сотку баксів й взятися за голову. Тобто вбиваються одразу два зайці: рятується сімейний бюджет і чоловік на тривалий час зав’язує з оковитою.

Коли 5 років тому, з неділі на понеділок, у дружини почали відходити води, я, було, захвилювався: аби тільки не 13-го. Зрештою, сталося саме 13-го — Ольця вранці привітала мене з доцею, яку ми наперед вже називали Дашею.

Кілька днів по тому цілою делегацією ми приїхали забирати її та маму з пологового будинку. Даша у татових руках почала плакати, перебираючи зі свого братика увагу на себе. 2-річний Даня, стурбований таким поворотом справ, запитав:

— Тато, а можна бити Дашу?

Даша виявилася значно спокійнішою за свого братика дитиною. У неї не такий швидкий розум, як у Дані (сподіваюся, в складних ситуаціях її виручатиме інтуїція), натомість виявилися вольові якості, які погано проглядаються у Дані. І якщо наш старший — відкрита й балакуча душа, то меншенька — річ у собі.

Якось, коли Дашуні не було ще й року, вона застудилася. Температура стрибонула до сорока. Лікар швидкої почав наполягати на госпіталізації — мовляв, якщо проґавимо ще один градус, у неї можуть відмовити нирки з усіма наслідками, що звідси витікають. Дружина сказала, що нікуди з дому не поїде. Бо тут у неї принаймні є на кого спертися.

Словом, необхідні уколи ми робили малій самі. Я брав її виморене хворобою тільце на руки, ложив голівоньку на плече й притискав до себе так, щоб дружина могла їй ввести у сіднички ліки. Ліки були страшенно болючими й Дашуня опиралася, як могла.

А одного такого разу вона нас просто розірвала. З усією виразністю, на яку була здатна, вона порушила вечірню тишу одним абсолютно чітким словом:

— Боляче!

Я погано пам’ятаю, як ми вийшли з дитячої, де залишалася боротися з вірусами Дашуня. Але чудово пам’ятаю шок, який викликало у нас це слово. Тривалий час я був переконаний, що «боляче» — це взагалі перше Дашине слово. Втім, дружина наполягає, що першим все-таки було «мама».

І насамкінець щодо цифри 13. Нещасливим я вважав його доти, доки 13-го вересня у нас не народилася донька.

Сьогодні зранку у місті вимкнули майже всі світлофори — чекають приїзду Януковича. Якби не світлофори, я, певно, і не згадав би про цю «визначну» для міста подію, оскільки наше видання на заходи, які хоч якось пов’язані із Партією регіонів, не запрошують.

За даними нашої розвідки, усі питання, які в Кривбасі поставлять Віктору Федоровичу (як і відповіді на них), були підготовлені російськими заробітчанами. Симптоматично, що тижні два тому місто заполонили білбори Януковича, на яких він обіцяє «почути кожного». Словом, єслі шо, кричіть голосніше!

Може, для когось це буде новиною, але мене НЕ переїхав трамвай, НЕ скосила холера і НЕ викрали інопланетяни. Все значно банальніше: в мене з’явилася коханка. І це через неї я мусив увесь свій вільний час віддатися навчанню. Адже вона з тих, хто дуже сурово карає за помилки.

Її (коханку себто) звуть Саддам Хусейн. Вона майже блондинка (за паспортом ясно-золота, але я всім кажу, що кольору кави з молоком), не примхлива й в міру прожерлива.

Може, хтось ще не в курсі;

Може, хтось ще не знає, що саме тут гарантовано станеться розрив башкі 8 і 9 серпня;

Може, хтось із вас чув дзвін, але не знає, з ким на цю тему можна компетентно подзеленчати;

Може, вам просто страшенно кортить побувати у місті руди і металу, а ви не мали для цього зручної нагоди...

У мене є прекрасний кум, який працює експертом-криміналістом. Простіше кажучи, він працює звичайним ментом, яких усі ми звикли зневажати вже тому, що вони пішли на цю службу. Але мій кум — мент незвичайний, а із щирого золота, таких у кіні треба показувати. Лише один приклад.

Квартиру кума мого, експерта-криміналіста, нещодавно вставили злодії. Оскільки в цій квартирі ніхто не живе, взяти там особливо не було чого. Хіба інструмент, яким кум самотужки цей ремонт героїчно просуває до завершення ось вже кілька років. Власне, цей інструмент злодії і вимели з кумової хати.

— А ти в міліцію заяву написав? — питаю його я, ледь стримуючи усмішку.

— Ні, не писав, — відповідає. — Я подумав, а раптом це були чуваки, які щойно вийшли на волю, відмотавши строк за якийсь дрібний злочин. Уяви, що вони хочуть сколотити бригаду, щоб чесно заробляти гроші на ремонтах, але у них немає за що купити ту ж болгарку, дріль та інше. От що їм залишається робити, окрім як добути цей інструмент в такий спосіб? І чого я досягну, якщо їх знайдуть і знову посадять туди, звідки вони вийшли?

Чимдалі частіше я думаю про те, що ми — це спосіб нашого мислення. І що навіть найприкріша ситуація може виглядати дрібницею, якщо подивитися на неї під певним кутом.

Виявляється, читання регіоналівського агітпропа може викликати не лише блювотний рефлекс, але й спричиняти кількахвилинні напади щирого сміху (а сміх, як відомо, подовжує життя). Ось цитата з останнього в часі числа жирного регіоналівського «Пульсу», репортаж про святкування першотравня «Люди труда солидарны всегда»:

«В первой колонне под красными знаменами — убеленные сединами ветераны войны и труда, чьи руки подняли из руин не только Украину, а и весь бывший Советский Союз, во второй, под бело-голубыми, — в основном, молодое поколение, желающее вернуть Украину в эти руины».

За журналістську мужність автора цього абзацу в, ще раз підкреслюю, регіоналівській газеті, треба висунути на здобуття всіх можливих журналістських премій.

Минулої ночі мене на таксі додому віз директор чималої будівельної фірми. До кризи у нього працювало понад сто найманих працівників. Наразі в штаті лишилася лише десята частина з того — найнеобхідніші. Серед щасливчиків — чотири охоронця виробничої бази. Для того, щоб мати можливість виплачувати їм зарплату, директор, який вдень займається пошуком підрядів і вибиванням боргів за раніше виконані роботи, вночі сідає за кермо свого БМВ і обслуговує виклики радіотаксі.

Очевидно, так змогли б далеко не всі. Гадаю, 99% так не змогли б. Певно, більшість скорочених ним працівників зараз одержують допомогу по безробіттю в центрі зайнятості та нарікають на життя та свого екс-директора. А той — не жаліється. Крутить собі кермом глупої ночі й каже, що неодмінно прорветься. І я йому вірю.

Час від часу в записнику свого мобільника натрапляю на телефон Олі Чистякової. От і кілька хвилин тому…

Здавалося, треба було б давно вже стерти її номер, але не можу. Ніби від цього справді щось залежить і я колись ще зможу натиснути «ОК» і почути її голос.
Здається, цей запис — останнє, що нас ще якось зв’язує, і позбутися цього запису — це як зрадити друга. Дарма що Олі давно вже немає серед нас...

Автор однієї з найяскравіших літературних подій минулого року,
лауреат конкурсів «Коронація слова» та «Книжка року Бі-Бі-Сі»
МИХАЙЛО БРИНИХ
(він же дохтор padluchcho)
власною персоною представляє скандальну книжку «Шахмати для дибілів».
Відрив башкі відбудеться в актовому залі гуманітарного корпусу
Криворізького державного педагогічного університету
30 квітня о 12.00.

На тому ж місці в той же час буде та,
для якої проза життя — це українська еротична поезія і «Біла книга кохання» —
поетеса ВІКТОРІЯ СТАХ
(вона ж titka_vitka).
Приходьте, слухайте, розпитуйте, обурюйтеся, захоплюйтеся!
Найславетніші шахові партії і найвишуканіший словесний топлес!

Простір свободи: вхід і вихід вільні!
P.S. У разі чого, винним у всьому прошу вважати організатора акції — героїчний тижневик "Вестник Кривбасса".

Перше моє враження про проект Вакарчука «Вночі» все-таки не було помилковим. Сходивши на його концерт в Кривбасі, я можу тільки повторити, що Славко пішов шляхом самоповторів. Він не народив нових мелодій, які б стали хітами й міцно вкоренилися в свідомості. Тексти нових пісень — ще більше розчарування. Залишається лише бездоганне звучання оркестру, яке не може не радувати, але й не рятує ситуації.

Ставка на нове звучання й спроба педалювати тему, що цей проект для втаємничених, — слабке виправдання, в яке, здається, Вакарчук і сам не вірить. На сцені він намагався довести зворотнє, але перегравав. Ми боролися із цим відчуттям за допомогою алкоголю. Але зазнали поразки (напевно, ми вже достатньо старі для того, щоб вірити сліпо й самозречено).

Данько прийшов зі школи й питається:

— Мамо, а що таке «чмо» і «підор»?

Виявляється, ці слова він побачив на ліжку в групі подовженого дня. Мамі довелося прочитати йому лекцію з філології для наймолодших. А я сидів і думку гадав: і чому він не адресував це питання своїй вчительці?

А ще мені пригадалася історія, що називається, в тему. Але цього разу для найдоросліших.

У далекі часи моєї холостяцької юності я ділив свій робочий кабінет із lumpen. Це були веселі часи, поки lumpen публічно не послав нашого директора туди, звідки не повертаються, й невдовзі сам відправився шукати кращого застосування своїм здібностям.

П’ятницю, тринадцятого, проведу в столиці. Подивлюся, чим ви там займаєтеся в чортів день.

У другій половині непевних дев’яностих, коли в депутати Верховної Ради дерлися всі, кому не ліньки, до мене звернувся один добродій. Йому — абсолютно пересічному вболівальнику за долю народу — наснилося, що він феєрично розсікає стінами парламенту, змушуючи життя в країні щохвилинно налагоджуватися. Добродій, ясна річ, вирішив, що сон був віщим. Власне, тому він і приперся до мене з проханням допомогти з «розкруткою» свого скромного імені.

Зваживши на матеріальну сторону пропозиції, я сказав, що готовий кувати залізо, не відходячи від каси. А перше, що він має зробити, — піти до стоматолога й навести порядок у власній пащі.

— Тільки не зуби! — почав відмахуватися кандидат у захисники інтересів народу, апелюючи до моєї тонкої душевної організації.

— Якщо це принципова і остаточна позиція, то я навряд чи зможу Вам чимось допомогти, — невблаганно розвів руками я.

Словом, співпраці у нас не вийшло. Добродій так нічого й не зробив із своїми зубами й успішно пролетів повз веселе життя, яке гарантує Верховна Рада.

Але його намагання не були марними. Адже тепер у мене є чудова ілюстрація того, чому деякі люди не можуть добиватися поставлених цілей.

У суботу всією сім’єю їздили на регіональну виставку «Голуб — птах миру». Назва виставки, звичайно, дещо підкумарила. Адже організаторам мало би бути краще за інших відомо, що голуб — це один із небагатьох видів птахів, у сім’ях яких панує дуже жорстка ієрархія. І не дай боже її комусь порушити — самці голубів абсолютно безжальні у бійці. Але це так, між іншим.

А якщо по суті, то на виставку також приїхала сестра дружини — Тоня. І коли ми її там зустріли, вона вже пищала від захвату, тримаючи в руках подарованого їй голуба. І поки я шукав для нього клітку, їй встигли подарувати ще одного — до пари.

Отож, у гості до тещі ми приїхали з твердими намірами заснувати на її приватному подвір’ї кращу в місті голуб’ятню на радість їй, любій моїй тещі, та нашим дітям. Утім, теща наших планів не оцінила, а Тоню нещадно розкритикувала за легковажність. Довелося пристроювати красенів до професіонала цієї справи на сусідню вулицю. Господар голуб’ятні прибульцям дуже зрадів і навіть обмовився, що нам і нашим дітям завжди буде радий.

Я б на його місці перш, ніж таке казати, познайомився б із нашими дітьми.

Даня вже вміє читати. На книжковій полиці в туалеті побачив дві книжки Стівена Кінга: «Острів Дума» і «Как писать книги?». Прочитав назви й каже мамі:

— Кінг пише українською та російською. А, може, він і китайською зможе?

Як з’ясувалося, криза завдала немилосердного удару деяким моїм френдам. Щоб хоч трохи морально їх підтримати, хочу запевнити, що буває гірше. Ось наприклад.

Баба Настя (ви маєте її знати, вона працює прибиральницею в бізнес-центрі), нещодавно прийшла до свого діда та й каже, що мужики від кризи зовсім із глузду з’їжджають, вже зади один одному підставляють.

— Стара, ну що за маячня? — обурився дід.

— Та яка маячня?! Сама на власні вуха у курилці центру чула, як бізнесмени один перерід одним хвалилися: «Якби ви знали, яка у жене жопа! Яка у мене жопа!!!»

А тут ще й загадку в Інтернеті надибав. Дитячу, між іншим. Кажуть, перед тими, хто її відгадає, криза капелюха знімає:

Стоїть корова, на все готова.

Підходить бик і в дірки — тик!

Дружина кума готується до захисту дисертації про лайливу лексику в сучасній українській літературі. Звичайно ж, у своїй науковій роботі вона не могла оминули увагою матюки. Коли ж під час попереднього представлення дисертації про це було оголошено на кафедрі української мови і літератури криворізького педуніверситету, частина наукових світочів збунтувалася, заявивши, що ніколи не підтримає такої роботи.

Можна тільки уявити, що у зв’язку із цим пережила кумова дружина. Наразі вона переписує дисертацію, вилучаючи звідти усі згадки про матюки. Тобто вийшло так, як колись вчили більшовики: якщо факти не підтверджують теорію, то таких фактів треба позбуватися (якщо науковець зустрічає в художньому творі матюки, то він мусить або не помічати їх упритул, або не вважати такі твори літературою за визначенням).

Це я до того, що наївно, надзвичайно наївно було б сподіватися, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі могла дати іншу оцінку новому роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». З огляду на попередню ситуацію, вердикт комісії «порнографічна продукція» мене абсолютно не дивує. Дивує лише те, що ця комісія досі не спалила у вогнищі своєї інквізиції романи та повісті Андруховича, Забужко, Покальчука або (не проти ночі буде згадано) Карпи.

Утім, як на мене, пояснення цього феномену дуже просте: члени цієї комісії у своїй більшості (як і значна частина наукових світочів згадуваної кафедри педуніверситету) зеленого уявлення не мають про сучасну українську літературу. І їхня біда (не провина!) в тому, що совковий вишкіл із його пігмейською обмеженістю й догматичною тупуватістю не дозволяє їм за ненормативною лексикою чи «натуралістичними зображеннями процесу статевого акту» розгледіти справді вартісну літературу.

У суботу з сім’єю з’їздив на третю «Пісочницю», організовану МПЦ ШELTER+. Про перші дві навіть не чув. А тут jumoreally запропонував «пожурити» молодих музикантів, і я погодився, ні на що особливо не сподіваючись. Виявилося, що дарма — ті сім рок-груп, які чи не вперше виступили на сцені перед публікою, порадували дуже пристойним, як на початківців, рівнем. Тому прохання організаторів не ставити музикантам одиниць і двійок (а оцінювання відбувалося по 10-бальній шкалі за двома критеріями — професіоналізму та оригінальності), було зайвим — підстав поставити комусь менше шести балів музиканти не дали.

Отож, тепер я будь-кому матиму можливість сказати, що на музичній кухні Кривбасу вариться досить пристойний рок. А цей пост, можливо, для більшої частини цих груп стане першим джерелом у всесвітній павутині, з якого можна буде дізнатися про їх існування через призму суб’єктивних вражень від першого знайомства.