Є в мене старий друг — із тих, з ким я ще разом під стіл ходив. Вряди-годи, коли в нього по бізнесу виникають проблеми, він напивається й дзвонить поговорити про життя. За його історіями можна було б книжку про особливості ведення національного бізнесу написати. Але він книжок не читає й дзвонить не для того, щоб я книжки писав.

Усі його розповіді завжди закінчуються численними запитаннями, на які він хоче почути від мене відповіді. Я намагаюся бути вдячним слухачем. І до останнього часу завжди прагнув відповідати настільки ґрунтовно, наскільки розумівся на ситуації. Але він щоразу мені заперечував й казав, що я в його проблемі не бачу якихось нюансів, тому ці мої поради йому навряд чи допоможуть.

І ось одного разу він дзвонить знову. Знову в нього проблема й історія, яку треба обміркувати й перезавантажити. Він довго переповідає її в найменших деталях й закінчує каскадом із запитань: «Ну от що за фігня? Чому так? Я їм що — рудий? Чому вони на мене так насіли?» Не довго думаючи, на всі його «чому?» я даю чітку й однозначну відповідь: «Тому що всі вони — негідники, покидьки й підараси!» Він кілька секунд мовчить.

Днями до нас приїжджала моя мама — посидіти кілька годин із дітьми, поки ми їздили відзначати найнезвичніший день народження. Коли ми повернулися, вона якось крадькома поцікавилася, як мої справи. Я відповів, що в мене все гаразд. Вона усміхнулася й дуже точно зауважила: «Якби було не все гаразд, ти все одно не сказав би».

Здавалося б, навіщо ставити запитання, якщо ти наперед знаєш, якою буде відповідь? Очевидно, що у наперед відомій відповіді вона шукала інтонацій, напівтонів і ще чогось, що підказало б їй, як є насправді. Адже батьки залишаються батьками, скільки б тобі не було. Їм важко змиритися з тим, що вони крайні в списку тих, з ким їхній «дорослий хлопчик» може поділитися своїми проблемами. Їм необхідно для когось жити, комусь допомагати, з кимось радитися, навіть якщо ці поради їм зовсім не потрібні.

Слухав я маячню божевільного

про удава, якого він вдома тримав.

Я любив курйозні історії,

тому слухав мовчки і чемно чекав.

Він казав: удав його любить гостей,

залюбки з ними грає в футбол і хокей,

він п’є каву, а їсть тарганів та мух,

а ще в нього — чудові голос та слух!

Наш третьокласник вчора в зошиті з української мови приніс оцінку «Жах!». А все тому, що на завдання вчительки вигадати словосполучення прикметника з іменником написав: «вонюче гівно».

Звичайно, ми були в шоці, оскільки таких слів у присутності дітей не вживаємо. Водночас нас не може не радувати, що у старшенького все нормально із частинами мови.

Щойно дзвонили з Саксаганського райвиконкому, просили інформацію про штат нашої редакції. Нібито по запиту міліції. Сказав, що раз так, то хай «пішут пісьма».

Тепер оце сиджу і думаю: може, вони персонально кожному з нас хотіли покращення життя уже сьогодні, а я оце такий бюрократ.

Мав розмову з депутатом Верховної Ради, який закріплений за Кривим Рогом. Запитав його, чи може він щось розповісти про законопроект, яким передбачені «екологічні доплати» мешканцям Кривого Рогу. Про цей законопроект під час «діалогу з країною» говорив президент Янукович, обіцяючи його підписати, щойно він буде ухвалений Верховною Радою в цілому: http://www.krivbass.in.ua/content/view/4283/1/

Депутат мене заспокоїв — сказав, що немає такого законопроекту. Я не здавався, перепитав його, що ж тоді мав на увазі президент, роздаючи обіцянки на всю країну!? Відповідь депутата порвала мене навпіл: «Йому ж треба було щось пообіцяти людям, ось він озвучив чиюсь стару ідею. Але ніякого такого законопроекту немає. І, гадаю, Верховна Рада ніколи б за такий законопроект не проголосувала б».

В часи сивої давнини, коли мобільники ще вважалися неодмінним аксесуаром успішної людини, ми спромоглися поставити в своїй квартирі стаціонарний телефон. У ті часи державний «Укртелеком» не міг задовольнити усі заявки від населення, спраглого спілкування на відстані. Тож на ринку зв’язку держава дозволила працювати комерційним телеоператорам.

У нашому випадку це була компанія «Свемон-інвест». Не можу сказати про неї нічого злого, та й доброго нічого не можу. Та, власне, мова не про це. Мова про те, що в один прекрасний день нам принесли папірець, в якому повідомлялося, що «Свемон-інвест» відійшов у кращий світ, а ми дісталися в спадок від нього славнозвісному «Укртелекому». Тож тепер маємо кудись іти й переукладати угоду на обслуговування з ним.

Бог свідок, проти «Укртелекому я теж нічого не маю. Але в хаті, де двоє маленьких дітей і киця, загубити маленький сірий папірець — це як у державне свято розіслати друзям СМС. А враховуючи те, що на кожного члена сім’ї, включаючи кицю, у нас припадає по 1,6 мобільних телефони, ніхто особливо цією втратою і не переймався.